«Главред»

Главредный форум
Сьогодні: 23/01/2019 21:19

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]




Створити нову тему Відповісти  [ 3 повідомлень ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Постать
ПовідомленняДодано: 02/01/2019 23:49 
Наблюдатель
Аватар користувача

З нами з: 15/12/2010 12:18
Повідомлень: 353
Звідки: Черкаси, Київ
Непередодні Пасхи (Христового Воскресіння) 1993-го року в помешканні редактора газети “Нескорена Нація” Романа Коваля мені випало познайомитись з Петром Хмаруком. Зовнішність жодним чином не виказувала в ньому колишнього боївкаря. Невисокого зросту, не огрядний (проте з “черевцем”), гладко виголене обличчя, накрохмалена, біліша від снігу сорочка, в окулярах з недешевою оправою. Зазначу, що до першої безпосередньої зустрічі доводилось чути про цю постать і раніше. Більшість з тих, кому мушу завдячувати заочному знайомству, запевняли, що факт долучення Хмарука до організованого патріотичного руху серйозно підсилить позиції небайдужого до долі України люду.

Наше перше, більш ніж годинне спілкуваня не дарувало можливості відразу побачити в ньому наділену багатьма харизмами людину. Дещо пізніше він пояснив власне небагатослів'я прагненням придивитися до мене й намаганням зрозуміти з ким має справу. В ті часи Роман Коваль, як редактор радикально-опозиційної постокупаційному режимові Кравчука газети й фактичний очільник політичної партії “Державна Самостійність України” (газета “Нескорена Нація” була партійним офіціозом) майже щодня зустрічався з громадськими активістами та політичними діячами. Нерідко в тих зустрічах доводилось брати участь й мені. Станом справ на той час я був заступником голови київського осередку Спілки Української Молоді. Прагнення бути безпосереднім учасником процесу поборення лишених у спадок вже почилою (і геть не в Бозі) злочинною системою Сов'єтського Союзу зла і несправедливості, помножені на ще юнацький радикалізм, дарували чимало сил та енергії. Пригадую, що впродовж дня я встигав провести кілька зустрічей та взяти участь в якійсь (нерідко й не одній) з акцій.

Не відклались в моїй пам'яті й деталі кількох наступних, здебільше короткотривалих застрічей. Хмарук матеріально допоміг панові Роману в справі видання брошури з його статтями, профінансував видання кількох номерів газети й оплатив проведення Збору ДСУ в актовій залі будинку Спілки Письменників України. Крок до ближчого знайомства пан Петро зробив першим, запросивши мене до своєї оселі. Це відбулось в грудні 1993-го року в його однокімнатному помешканні шістнадцятиповерхового будинку. Перед розмовою пан Петро почастував густим ситним борщем.

Хмарук не обтяжував мене оповідями про минуле й викладом деталей власної біографії. Розмова відразу набрала конкретного русла. Його цікавив реальний стан справ в молодечому та націоналістичному середовищах, наявність або відсутність “здатних на чин”. Форма спілкування жодним чином не обтяжувала. Навіть більше. Окремі натяки, поради, обіцянка підтримати ініціативи в разі необхідності, дарували розуміння того, що його слова не є пустопорожнім дзвоном. Мені і нині тяжко зрозуміти чим саме з хвилини нашого ближчого знайомства мені вдалось здобути його увагу та прихильність.

Гадаю, доречною буде коротенька перерва в справі оповіді про моє особисте з ним спілкування й виклад кількох віх його біографії. По батькові Петро Хмарук належав до козацьких нащадків. Певно гук невгамовної і не здатної до примирення з брехнею, підлістю й несправедливістю крови, ще в юнацькому віці штовхнули його до конфлікту зі злочинною системою нівелюючого людську гідність марксово-ленінського вчення. З його адептами та плодами він дійсно був жорстоким.

Несприйняття злочинного й несправедливого устрою нерідко стає причиною вчинення дій, які є незрозумілими для мовчазного і не здатного до спротиву злу вічно переляканого плебсу. В часи формування злочинних кланів господарницької номенклатури (60-70-ті роки вже минулого століття), Хмарук зумів обкласти даниною значну частку наділених посадами шахраїв. Причетні до розподілу коштів й дефіциту воліли мовчки “ділитись”, але не ускладнювати собі життя скаргами до КГБ й ОБХСС. Ярмаркові м'ясники, картярі, директори і завгоспи відомчих баз й недешевих ресторанів небезпідствно побоюючись кари, виділяли паперові асигнації “на українську справу”. Вилучені кошти йшли на підтримку ув'язнених патріотів та їхнім родинам.

Козацька хвацькість й небажання “пливти за течією” спільно з аморфним й позбавленим чітких орієнтирів «радянським народом» насправді і в ті часи ставали причиною захоплення. Донині шкодую, що не розпитав в Хмарука деталей багатьох, табуюваних і нині подій. Йдеться про втечі з таборів й переховування від переслідувань на Кавказі, “екси”, котрі сухою і бездушною мовою міліційних протоколів трактувались “розбійними нападами”, застосування методів конспірології з наклеюванням вус й густої бороди, перевдяганням, фарбуванням волосся й використанням лінз.

Значна кількість дій і вчинків Хмарука багатьом нині видаються беззмістовним радикалізмом, нікому не потрібною жертовністю, і навіть “ провокацією й дискредитацією ідеї”. Дійсно, хіба могла серйозно зашкодити й підірвати підмурівок тоталітарного комуністичного устрою стрілянина оточених відчайдух з озброєними церберами системи? Можливо й ні. Але вимушене застосування броньованої військової техніки супроти гурту небажаючих підіймати догори руки (а серед них й Петро Хмарук), котрі забарикадувались в одному з сільських будинків поблизу Києва, набуло широкого розголосу не лише в Україні. Закордонні кабінетні політологи отримали дієве підтвердження боротьби з окупантами поневоленим українським народом.

Справа визнання в'язнями тюрем й таборів харизми не є настільки простою, як це зображуєть нині в дешевих, примітивних, й вульгарних, нібито кримінальних серіалах. Дійсність набагато страшніша й суттєво різнится від тієї, котру подають всеядним споживачам. Гідна поведінка, непритаманна значній кількості арештантів гуманність до ближніх, а головне принциповість й послідовність в справі втілення в життя сповідуваних поглядів й переконань свідчать, що українська національна ідея не була для пана Петра пустопорожнім дзвоном. Авторитет й повага здобувались організацією страйків ув'язнених й підняттям (ще раз нагадаю, що в семидесятих роках минулого століття, в часи глухої брєжнєвщини) синьо-жовтого стягу. Вірним декларованим гаслам залишився Хмарук й після проголошення незалежності. Саме його меценатській підтримці в скрутну годину завдячують київські храми УГКЦ Миколи Доброго (що на Подолі) й Аскольдової Могили. Оплачені ним астрономічні по тим часам рахунки та здійснення ремонтних робіт суттєво зміцнили позиції церкви, свідком переслідування клириків і вірних якої в часи бездержавності йому довелося бути. Згадка ж його імені в часи “бурхливих 90-их” була надійним захистом для багатьох підприємців від здирників й нерідко зупиняла конфлікти, які могли скінчитись смертю задіяних і причетних.

Для багатьох показовими мусять бути ті обвинувачення, згідно яких героя цього спогаду репесовували каральні органи. За часів окупації його судили за зберігання зброї, пограбування і розбійні напади, друк антикомуністичної літератури, грошових знаків комуністичної імперії й фальшивих лоторей. Впродовж 1994-го року я неодноразово відвідував судовий процес, де Хмаруку закидали спробу незаконного перетину кордону, наявність в нього підробних документів, замах на життя колишнього компартійного функціонера й тогочасного очільника постокупаційної адміністрації Леоніда Кравчука, причетність до замаху на життя злодійкуватого прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Після звільнення Хмарук відійшов від ДСУ, й долучився до діяльності нарешті отримавшої реєстрацію як політична партія Української Національної Асамблеї.

В'язниця ніколи і нікому не дарувала додаткових років здоров'я. Вимушені цілодобова напруга, очікування провокацій, неналежне харчування, обмеженість в можливості пересуватись й викликані таким побутом нервові стреси суттєво підривають здоров'я. 35 років тюрем й таборів таки дались взнаки. Востаннє побачити Хмарука довелось наприкінці листопада 2008-го року в одній з київських лікарень за два дні до смерті. Він вже чув сухе, позбавлене будь-яких емоцій повідомлення лікаря про її неминучість впродовж кількох найближчих днів. Наша останнє розмова мало чим різнилася від тієї, якою була в день знайомства. Він і цього разу більше слухав, також давав поради й кликав не сходити з обраного шляху.

Мені важко пояснити, чому Господь іноді так швидко забирає з цього світу до себе найкращих. Здавалося б, жертовність прагнучих вдосконалити цей світ заслуговує на Його милість. Проте глибокі і сакральні роздуми над цим дарують втішні пояснення. Земна мандрівка скованої тілом людської душі є випробуванням, екзаменом на право довічно бути з Творцем після переходу межі, з-за якої вороття назад вже неможливе. Фізична смерть вірних і свідомих свого призначення є формою звільнення від мук суєти цього грішного світу.

Нехай земля його тілові буде пухом! Вічна пам'ять! Слава герою!

Олесь Вахній


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Постать
ПовідомленняДодано: 03/01/2019 08:29 
Старейшина
Аватар користувача

З нами з: 28/02/2017 13:20
Повідомлень: 5842
Зображення

_________________
Зображення
Зображення


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Постать
ПовідомленняДодано: 03/01/2019 10:13 
Старейшина
Аватар користувача

З нами з: 28/02/2017 13:20
Повідомлень: 5842
Честь по-японски

Зображення

Детей страны Восходящего Солнца до сих пор учат по этой фотографии урокам патриотизма, и что такое настоящий самурайский дух и чувство верности своим идеалам.

Вроде бы ничего особенного. Семейная сцена: муж читает газету, рядом его супруга. Но для японцев этот на первый взгляд бытовой снимок таил в себе трагическую историю.

Детей страны Восходящего Солнца до сих пор учат по этой фотографии урокам патриотизма, и что такое настоящий самурайский дух и чувство верности своим идеалам.

Зображення

На самом деле граф с графиней не коротают семейный досуг, а позируют перед смертью.

На женщине траурное кимоно, а в газете напечатано траурное извещение о похоронах императора Мейдзи.

Дело происходит 13 сентября 1912 года.

Генерал Марэсукэ Ноги, самый прославленный из японских военачальников, возглавлял осаду Порт-Артура во время русско-японской войны 1905 года.

Когда мощная крепость пала, имя победителя прогремело на весь мир.

После окончания войны Ноги доложил о своих действиях лично императору.

Во время объяснения деталей осады Порт-Артура он сорвался и заплакал, прося прощения за 56 000 жизней, потерянных им во время осады, и попросил разрешения совершить ритуальное самоубийство, чтобы искупить вину.

Во время осады погиб и его сын.

Император запретил ему харакири и он, верный своему долгу, подчинился.

Ноги потратил большую часть своего личного состояния на больницы для раненых и на памятники павшим солдатам.

Но после смерти императора, Ноги стал свободен от данного им слова и покончил жизнь самоубийством на следующий день.

Фотография сделана за полчаса до смерти.

(с) из книги Бориса Акунина «Жизнь замечательных людей и зверей»

_________________
Зображення
Зображення


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
Показувати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 3 повідомлень ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Користувачі, які зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете додавати файли у цьому форумі

Знайти:
Вперед: